Павло Григорович Тичина народився 11 січня (23 січня за новим стилем) 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (нині Бобровицький район Чернігівської області). 15 січня (27 січня за новим стилем) Павла охрестили. Деякий час дослідники вважали дату хрещення малюка днем його народження.
   Батько Павла — Григорій Тимофійович Тичина (1850-1906) був сільським дяком і одночасно вчителем церковно-приходської школи. За спогадами Павла «батько був чудесним, хоча і суворим чоловіком. Він не терпів, коли ми, діти, сиділи без діла. Влітку завжди привчав нас працювати на городі, в полі, а взимку — розчищати сніг на подвір'ї, дров нарубаних принести, слухати голосне читання. Він навчав співати українські пісні.   Мати Тичини — Марія Василівна (уроджена Савицька, 1861-1915) відзначалася сердечністю, добротою і нерідко пом'якшувала суворе відношення батька до дітей. Тичина згадував, що матір вчила їх бути «чесними в житті й правдивими». З автобіографії поета відомо, що його сім'я була велика — «9 душ дітей».
   Батькам доводилося постійно економити і через матеріальні нестатки старші діти залишилися без освіти. Для того, щоб менший син Павло став освіченої людиною, батько віддав його в архієрейський хор при Троїцькому монастирі в Чернігові. За словами Павла Тичини у нього був «голос чудовий і слух прекрасний». Раз на тиждень він співав у хорі, а всі останні дні ходив на заняття в Чернігівське училище. Завдяки його музикальним здібностям регент церковного хору доручив хлопчику навчати маленьких співаків нотній грамоті. За спогадами Тичини у той час він познайомився і подружився з майбутнім поетом Василем Блакитним і Григорієм Верьовкою, який пізніше став відомим композитором і керівником українського хору. Згадуючи юні роки, Тичина написав в щоденнику, що йому часто приходилося обороняти малого Гриця Верьовку від хлопчиків-забіяк.
   У Троїцькому Архієрейському хорі міста Чернігова Павло Тичина співав з 1902 року. За словами поета, учнів-хористів часто зривали з уроків і відправляли співати на кладовищі і йому доводилося «топати в подертих чоботах по грязюці, геть через увесь город», співати «на вітрі, та на морозі, хоч сам ти й голодний і так уже простуджений, промерзлий». Павло Григорович писав, що за виступи хористів «хтось брав гроші, а ми своїми голосами оддіжурювали собі право жити за це в гуртожитку й ходити на лекції в город до школи»Письменник відмічав в автобіографії, що учнів «сильно били і за каждий пустяк розправлялись як з каторжником».Тичина згадує, що він почав захоплюватися поезією ще під час навчання в училищі. У 1906 році юний поет написав свій перший писемний дитячий вірш «Синє небо закрилося...», хоча перша спроба скласти вірш «Ах ти, зімушка, зіма» була зроблена значно раніше, коли він навіть не вмів писати.
   У 1907-1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він виявив здібності до малювання і тривалий час займався з викладачем Михайлом Жуком, учнем талановитого українського художника Олександра Мурашка.
   Михайло Жук познайомив Тичину з багатьма чернігівськими інтелігентами. Відомо, що на той час в Чернігові жив відомий український письменник Михайло Михайлович Коцюбинський. По суботах він влаштовував літературні зустрічі, запрошуючи до себе відомих чернігівців і особливо молодь. Тичина згадував, як він «тихцем від семінарського начальства», ходив на ці нелегальні, «підпільні суботи», які багато дали йому «в творчому відношенні». Михайло Коцюбинський, побачивши у Тичині обдаровану, талановиту натуру, всіляко підтримував його захоплення поезією, музикою, малюванням.
   З 1912 року Тичина почав друкувати свої поетичні твори в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата».
   Скінчивши семінарію в 1913 році, Павло Тичина вирішив продовжити навчання у вищій школі і вступив до Київського комерційного інституту, де до 1917 року навчався на економічному факультеті. У зв'язку з тим, що київське життя для нього було несприятливим в матеріальному відношенні, йому постійно доводилось «заробляти на хліб». Тичина згадував, що в цей час він «писав оповідання, виступав статистом у театрі, а потім на рік переїхав служити в Чернігівське губернське земство в статистично-оціночне бюро, де був прийнятий на посаду «счетчика», а потім «інструктора» [10, арк. 7].
   У 1913-1914 роках Павло Григорович працював редактором журналу «Світло», завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада». У цей час він опублікував оповідання «Вавилонський полон» і «Богословіє». Восени 1916 року Тичина повертається до Києва, де працює помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, знайомиться з актором і режисером театру Лесем Курбасом, українським композитором-класиком Кирилом Стеценком.Під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки він починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».
   Знаменні події, які відбувалися в 1917 році — революція, державне відродження України, безпосередньо вплинули і на творчість поета, який намагався стати активним учасником в суспільно-політичному житті країни.
   У 1918 році П. Г. Тичина став членом редколегії газети «Рада». У цей час вийшла його перша поетична збірка «Сонячні кларнети», яка стала помітним явищем в українській літературі і була доброзичливо зустрінута критиками. У збірку увійшли вірші, сповнені юнацькими сподіваннями на краще майбутнє.
   У 1920 році виходять збірки П. Г. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг». Наступні книжки віршів: «В космічному оркестрі» (1921), «Сковорода. Уривки з симфонії», (1923), «Вітер з України» (1924) з посвятою М. Хвильовому, закріпили за письменником славу одного з найвизначніших українських поетів ХХ ст. У цих збірках автор відобразив складне й суперечливе світосприйняття українцями тих історичних подій, які відбувалися на його рідній землі. За словами відомого українського письменника Василя Барки «лірика поета класичного періоду, від «Сонячних кларнетів» до «Вітру з України» включно, зостанеться у нашому письменстві як діямантний взірець досконалості, в її освітленні ставатимуть нові здобутки — для розсуду щодо мистецької вартості і властивого місця».
   Незважаючи на позитивні відгуки про творчу діяльність поета, його матеріальне становище, як і раніше залишалося скрутним. У 1921 році П. Тичина навіть був вимушений влаштуватися на роботу в київську дитячу бібліотеку ім. Т. Г. Шевченка, яка знаходилася в тому ж будинку по вулиці Кузнечній, де він знімав кімнату у Катерини Кузьмівни Папарук. Слід відмітити, що поету пощастило з господинею квартири, яка діставала йому папір для роботи, допомагала з харчуванням, зберігала рукописні твори. Про теплі стосунки з родиною Папарук Тичина написав в одному з своїх листів: «думка не йде з голови про Лідочку й Катерину Кузьмівну, які мені рідніші від рідних стали». Пізніше Лідія Папарук стала дружиною поета.
   З роботою бібліотекаря Павло Тичина познайомився ще в період навчання в училищі, коли вчителька Серафима Миколаївна Морачевська доручила йому переписувати бібліотечний каталог. Ймовірно, що з того часу, майбутній поет зацікавився роботою бібліотекаря, яка відкривала йому широкий доступ до літературних скарбів.
   Поет творчо віднісся до завдання бібліотечної секції Губнаросвіти допомагати «всіма засобами поширенню культурно-просвітницької праці» в бібліотеці ім. Т. Г. Шевченка Завдяки його зусиллям у дитячій бібліотеці був створений хор, яким керував Григорій Гурійович Верьовка. Насправді, музично-громадська діяльність Григорія Верьовки розпочалася у Києві ще в 1918 році. На той час давніх друзів об'єднала спільна робота в самодіяльних хорових колективах. Згодом хори під керівництвом Верьовки та Тичини були об'єднані в капелу-студію імені Миколи Леонтовича, яка пізніше була реорганізована в Музичну професійну школу № 5, а на посаду директора був запрошений Григорій Верьовка. Літературна творчість Павла Тичини того часу вплинула на Григорія Гурійовича Верьовку, який почав займатися обробкою масових революційних пісень, писати перші власні музичні твори: кантату «Ми ковалі своєї долі», романси на вірші П. Г. Тичини «Подивилась ясно», «По один бік верби», «Співає стежка», «Зелена неділя» .
   Слід відзначити, що в дитячій бібліотеці ім. Т. Г. Шевченка виникла творча атмосфера завдяки представникам української інтелігенції, які там працювали. Перший директор бібліотеки В. К. Магеровський, П. Г. Тичина, Г. Г. Верьовка часто запрошували на репетиції і концерти своїх друзів — знаних українських поетів і музикантів. Відомо, що навіть відомий український поет Максим Рильський заходив до бібліотеки, щоб послухати виступи хористів капели. Успішна робота П. Г. Тичини в дитячій бібліотеці, вплинула і на вибір професії його дружини Лідії Папарук, яка деякий час працювала в дитячій бібліотеці ім. Т. Г. Шевченка, а потім за скороченням штатів перейшла на роботу в Дитячу районну бібліотеку №7, де згодом була призначена на посаду директора.
   П. Г. Тичина був обдарованою людиною в різних сферах творчої діяльності. Він намагався розкрити свій багатогранний талант не тільки в поезії, але в музиці й живопису. Крім того, поет успішно працював у різних закладах культури. Відомо, що у 1920-1923 роках Тичина завідував художньо-кооперативним музеєм при Дніпросоюзі. Одночасно поет очолював літературну частину в театрі імені Т. Г. Шевченка в м. Києві.
   В одному з автобіографічних записів Павло Григорович написав, що в 1921-1923 роках його «як творця», багато в чому рятувало те, що він був диригентом капели імені Миколи Леонтовича. Тичина писав, що в 1922 році після злочинного вбивства українського композитора Миколи Леонтовича він разом з Григорієм Верьовкою надумали перетворити «наші хори в хор-студію». У дні вільні від співів Григорій Гурійович викладав хористам теорію музики», а Тичина — «всесвітню теорію музики» [11, арк. 1]. Крім музичної капели імені Миколи Леонтовича, Павло Григорович організував хор при робітничому клубі в Києві і став його диригентом. У той же час він керував хором залізничного театру станції Київ-ІІ.У червні 1921 року Музичне товариство імені М. Леонтовича влаштувало вечір присвячений Тичині, який святкував свій тридцятирічний ювілей. З доповіддю про поезію Павла Тичини виступив письменник Микола Костьович Зеров, а у святковому концерті прийняли участь провідні українські актори театру «Березіль» Леся Курбаса, а також хор під керівництвом Григорія Верьовки, який виконав романси і пісні на слова поета.
   До речі, влада відразу оцінила творчість талановитого поета. За час його перебування у Києві Павло Тичина декілька разів одержував Охоронні грамоти, які видавалися Народним Комісаріатом освіти України і Всеукраїнським Літературним Комітетом. На підставі декрету Ради Народних Комісарів УРСР від 31 серпня 1920 року «Про забезпечення особливо цінних діячів літератури та мистецтва, необхідних для соціалістичного будівництва і розвитку пролетарської культури» Павло Тичина протягом декількох років звільнявся від усякого роду повинностей. Крім того, його помешкання не підлягало реквізиції.   У 1923 році Тичина переїздить до Харкова і працює в редакції журналу «Червоний шлях». Поет згадує, що взимку в приміщенні редакції було тепло і тому, він «переносив туди звечора своє лахміття», «мостився коло батареї під вікном» і уявляв себе в Криму. У нічні години в редакції Павло Григорович працював над новими віршами, часто перечитував улюблену літературу. У щоденнику за 15 грудня 1923 р. зустрічається запис: «Вечір, ніч. Я розкрив «Кобзаря»... Почув силу й простоту поета, почув людину й громадянина». З архівних документів відомо, що письменник постійно звертався до літературної спадщини Великого Кобзаря. Тичина відзначав, що «живуща сила творчості Тараса Шевченка цінна насамперед тим, що вона за життя поета пробуджувала в народі українському національну гордість.
   Працюючи в журналі «Червоний шлях», поет вивчав вірменську, грузинську і тюркські мови, приймав участь у створенні Української асоціації сходознавства, працював над новими поетичними творами. У 1927 році він відправив збірку своїх віршів Максиму Горькому і одержав доброзичливу відповідь. Горький написав П. Тичині, що давно знайомий з його літературною діяльністю, про яку розповідав Михайло Коцюбинський.
   На думку вчених у ранньому періоді творчості Павло Тичина органічно синтезував досвід новітніх європейських поетичних шкіл, насамперед символізму та імпресіонізму, з оригінально перетвореними цінностями українського фольклору, з традиціями й стилями національного художнього мислення. Самобутній талант Тичини найбільш яскраво відчувався в ліричних творах, в яких тонко передавалася любов до рідної Батьківщини, до навколишнього середовища. Проте у 30-ті роки ХХ ст. в творчості поета наступає художній спад, який пояснюється його конформістською позицією до тих негативних змін, які відбувалися у радянському суспільстві. У поезії Павла Тичини з її музичним звучанням почала зустрічатися підкреслена декоративність і раціоналізм, які вилилися в художню деформацію. Нова тональність звучання спостерігається в таких творах поета: «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). У цей час під пресом ідеологічного тиску Павло Тичина був вимушений відображати керівну роль комуністичної партії, успіхи радянської влади, а для душі працювати над поемами, віршами, багато з яких йому не вдалося завершити.
   Творчість П. Г. Тичини у добу тоталітаризму точно охарактеризував видатний український письменник Василь Стус, який написав, що «поет жив у час, що заправив генія на роль блазня, його репресували визнанням... Покора славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом. П. Г. Тичина заплатив дорогу ціну за своє благополучне життя, віддавши талант на пафосне оспівування радянської системи.
   З 1929 року поет був дійсним членом Академії наук України. У 1935-1936 роках займався літературною роботою, а з 1936 по 1938 роки очолював Інститут літератури АН УРСР.  Крім того, Павло Григорович Тичина виявив себе талановитим перекладачем. Він вільно володів французькою і старогрецькою мовами, опанував вірменську мову, займався вивченням тюркських і грузинської мов. Завдяки вдалим перекладам літератора, українські читачі мали можливість познайомитися з найкращими творами письменників різних національностей. У спадщині Тичини є численні переклади творів О. Пушкіна, Є. Баратинського, О. Блока, М. Тихонова, М. Ушакова, Я. Купала, Я. Коласа, О. Ованесяна, О. Туманяна, А. Акопяна, I. Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіса, С. Неріса, А. Венцлова, I. Вазова, X. Ботева, Л. Стоянова та багатьох інших літераторів.
   Помітне місце в літературній спадщині поета посідає також публіцистика і есеїстика. Серед цих творів особливу увагу привертають книжки: «Магістралями життя», «В армії великого стратега». Посмертно були видані спогади Павла Тичини: «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую», а також щоденники, мемуари, які свідчать про глибоке осягнення поетом духовного світу.  Павло Григорович Тичина майстерно апелював до різноманітних жанрових напрямків в літературі. У творчих експериментах поета зустрічаються вірші-роздуми, гімни, пісні, думи, поеми. Значним внеском П. Тичини у філологічну науку є також літературознавчі праці про творчість видатних письменників: Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, Я. Купали, М. Гафурі.
   Наступні книги поета вийшли в передвоєнні роки: «Чуття єдиної родини» (1938) та «Сталь і ніжність» (1941). У літературному доробку Павла Тичини є чудові вірші адресовані дітям: «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків». Поет успішно виступив і у ролі казкаря. Написані їм казки «Івасик-Телесик», «Кожум'яка», «Дударик», «Як дуб із Вітровієм бився», «Дума про трьох вітрів» досі залишаються улюбленими книжками української дітвори. Ці твори для дітей друкувалися в багатьох збірниках, а також виходили окремими книжками. У роки Великої Вітчизняної війни Павло Григорович Тичина знаходився в евакуації в Уфі, де на той час перебувала Спілка письменників України і Академія наук УРСР. У 1941-1943 роках П. Тичину призначили директором Інституту мовознавства і літератури АН УРСР. В цей час поет написав книгу «Творча сила народу», підготував до видання дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі». Примітно, що ця книга була надрукована трьома мовами — російською, башкирською й українською. У 1942 році Тичина завершив роботу над збіркою віршів «Перемагать і жить», «День настане». Одним з найвизначніших творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942).
   У часи Великої Вітчизняної війни П. Тичина був прийнятий до членів КПРС. Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України.
   Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми – про свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні літературні твори.
   Як зазначав Василь Стус, постать Павла Тичини була достатньо трагічною в українській літературі. Сталінські репресії письменників, близько знайомих поету, вплинули на його подальшу долю. У цей період «він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.....   Серед поем Павла Тичини особливе місце займає симфонія «Сковорода», в якій автор виявив себе як лірик, поет-епік і філософ. Письменник працював над твором майже все життя. Перші розділи поеми були надруковані в 1923 році в журналі «Шляхи мистецтва». Подальший збір матеріалів про героя поеми та їх обробка продовжувалися майже до 50-х років минулого століття. Поема Павла Григоровича Тичини «Сковорода» була видана тільки після смерті автора.
   Не менш драматичною була історія видання поеми «Шевченко і Чернишевський». У 1939 році Тичина підготував до друку лише частину тексту сподіваючись, що найближчим часом він завершить опрацювання другої частини матеріалу. На жаль, рукописний варіант цього твору був втрачений.
   Незавершеною також залишилася поема Павла Григоровича «Подорож до Іхтімана». За думкою фахівців, близькими до завершення були поеми «Моє дитинство», «Тарасова «Анну Кареніну читає», «Спалахи в серці», «Зустріч з Мариною», «Серафима Морачевська», «Степанида Виштак у вихованців дитячого будинку». Ці твори письменника вдалося видати лише після його смерті завдяки тривалій роботі досвідчених фахівців, які підготовили тексти поем за авторськими матеріалами.
   У 1943-1948 роках Тичина очолював Міністерство освіти УРСР. У важкі для країни повоєнні часи він спостерігав за ходом проведення ремонтних робіт в українських школах, допомагав директорам навчальних закладів діставати необхідні будівельні матеріали. На прохання учнів і вчителів він часто надсилав у школи підручники і необхідну літературу. При цьому, міністр витрачав власні кошти, які він отримував за свою літературну діяльність.
   З 1953 по 1959 рр. П. Г. Тичина був головою Верховної Ради УРСР, заступником голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, членом багатьох товариств, комітетів, президій, кавалером орденів і медалей. У 1941 році П. Тичина став лауреатом Державної премії СРСР, у 1962 році — лауреатом Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка. У 1967 році поет отримав звання Героя Соціалістичної Праці.
  Павло Григорович Тичина помер 16 вересня 1967 року і був похований на Байковому кладовищі в м. Києві. Надгробок над його могилою був зроблений відомим українським скульптором В. Бородаєм за проектом архітектора О. Ігнатенко.