Івана Макаровича Гончара - зодчого українського відродження - називають национальною совістю й гордістю, взірцем мудрості, незламності духу. Шістдесятирічна творча й громадська діяльність народного художника України, мистецтвознавця, науковця, етнографа, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Державної премії ім. Т.Г.Шевченка гідна подиву й шанобливого схиляння голів перед пам'яттю справжньої Людини.
     Народився I.M.Гончар у мальовничому с. Лип'янка колишнього Чигиринського (тепер Шполянського) району на Черкащині у багатодітній селянській ciм'ї. Непосида i вертун, він завдавав чимало прикрощів батькам: вивертав на себе казан з окропом, попадав під колеса воза, потопав у копанці, падав з високої драбини... та кожного разу його вдавалося повернути до життя. Іван був справжнім дитям природи, pic на її лоні, кохався у ній. 3 малих літ у душу його увійшло суто власне світосприймання, яке виливалося назовні через олівець та ліплення. Хлопчик зображував усе, що його оточувало: хатнє начиння, худобу, вітряки, село та його мешканців. У дванадцять років на честь одруження старшої сестри Фросини він виліпив у мініатюрі сільську церкву з іконостасом, вівтарем, канделябрами, свічками i прихожанами, подивувавши цим мистецьким витвором усю округу.
     Талановитим підлітком зацікавився його земляк, відомий свого часу етнограф i музикант М.Б.Коросташ. Після закінчення сільської| семирічки він привіз хлопця у Киів й допоміг йому вступити до художньо-промислової школи (1927). Іван відвідував лекції в Академії наук, де Микола Борисович вів етнографічну секцію, читав книги з україністики, часто бував на концертах духовної та класичної музики, у театрі, де грали такі корифеї, як П.Саксаганський, М.Садовський, М.Заньковецька. Все це сприяло його духовному зростанню, формуванню як митця, громадянина. Незабутніми на все життя лишилися зустрічі в домі М.Коросташа з Оленою Пчілкою, К.Квіткою. поетом М.Вороним, вченим-етнографом Д.Щербаківським, художниками-братами Федором i Василем Кричевськими.
     Утім, поряд зi святами душі розгорталися й драми буднів. Тільки дивом Іван Гончар не потрапив під гостру косу голодомору 1933-го. Та ще страшнішим виявився голодомор духовний: лилася кров у сталінських концтаборах, кишіли в'язнями-смертниками ГУЛАГ, Соловки. Страх, відчай, сльози близьких i знайомих - усе те молодий художник тяжко переживав, сприймаючи біль інших мов біль власний.
     У моторошні 30-тi роки на його очах руйнувалися пам'ятки кам'яного зодчества періоду Київської Pyci й споруди в стилі українського бароко, зведені на кошти Дорошенка, Мазепи. Так зникли з лиця землі Михайлівський Золотоверхий собор (нині заново відбудований), Богоявленський, Нікольський, Братський монастирі, церкви Пирогоща (відбудована) i Переяславська. Знищувалися або вивозилися церковний живопис, старовинні коштовності, книги. Серце художника обливалося кров'ю, i пізніше, на війні, в окопах, він присягнувся: допоки житиме - буде боронити й рятувати скривджене українське народне мистецтво.
     Життєві обставини склалися так, що Іван Макарович закінчив сільськогосподарський інститут (1934). І хоч вищу освіту він здобув не за художнім фахом, все ж таки став скульптором. Навесні 1934 р. представив на суд експертної комiciї омріяного колись Художнього інституту низку скульптурних портретів, ескізи композицій, малюнки. Дипломованому arpoxiміку одностайно присвоїли кваліфікацію професійного скульптора. Перший yспix митцеві принесла скульптурна композиція "Тарас-водоноша", яку він виліпив до ювілейної виставки 1939 р. Цей твip упродовж багатьох років прикрашає експозицію Київського Шевченкового музею; копія його виставлена у Київському Hauioнальному музеї Т.Г.Шевченка.
     Велику Вітчизняну війну І.М.Гончар пройшов від перших i до останніх днів. У короті часи перепочинку між боями брав олівця чи пензля, i тоді народжувались маленькі фронтові шедеври, "підглянуті" оком майстра на довгому шляху від Дону до Шпреє. Це, зокрема, серія малюнків "Люди мого взводу", портретні та пейзажні замальовки "Поранений розвідник", "Медсестра Зосина", "Баяніст Фірсов", "Перекур", "В часи дозвілля", "Дрезден. Лівий берег Ельби", "Одна з вулиць Берліна" та ін.
     Куля обминула Івана Макаровича. 1945 р. повернувся він додому і, знявши гімнастерку, на якій сяяли нагороди, одягнув вишиванку, що стала найліпшим, найсвятішим вбранням упродовж тривалого часу. На місці колишньої майстерні лежали руїни, не стало і житла. Проте ентузіазм, наполегливість І.Гончара допомогли йому долати труднощі. А ще була творчість, - щоденна, уперта, до самозречення. Темі мужності, героїзму, душевній стійкості й віри народу в перемогу присвятив митець роботи перших повоєнних років: "Гранатометник" (1945), "З поля бою" ("Побратими", 1946), погруддя Героя Радянського Союзу Черкасова і двічі Героя Радянського Союзу Одинцова (1945).
     По війні Іван Макарович вдруге звернувся до образу Т.Г.Шевченка. І досі надзвичайну популярність має скульптура "Молодий Шевченко", кілька варіантів якої І.Гончар створив, починаючи з 1950 р. (один з них експонується у Третьяковській галереї в Москві). Відтоді до майстра прийшло справжнє визнання. Його обрали головою відповідної секції Київської організації Спілки художників України, членом Худ-фонду СРСР.
     З весни 1957 року почалися систематичні подорожі Івана Макаровича по Україні. Подніпров'я і Галичина, Поділля і Донбас, Київщина і Буковина, інші мальовничі куточки радо приймали невтомного збирача нетлінних витворів народного мистецтва й етнографії. Його цікавили старовинний живопис та одяг, вишивка та кераміка, речі домашнього побуту, козацька зброя тощо. І.Гончар відкрив "Другий Український фронт" - за істину, за духовність свого народу. І боротьба ця видалась тривалою.
     1959 р. Іван Макарович переїхав у двоповерхову будівлю на вулиці Ново-Наводницькій (тепер Січневого повстання) й розгорнув тут своєрідний історико-етнографічно-мистецький музей, у якому побували тисячі людей більш як із 50 країн світу. І хоч тісно було у маленькому приміщенні, зате думкам і серцю - справжній рай!
     Колекція поповнювалась із року в рік, викликаючи у відвідувачів щире захоплення експонатами й глибоку повагу до господаря музею. І.М.Гончару вдалося зібрати величезну бібліотеку рідкісних книг, шедеври іконопису (серед них ікона "Ангел зі свічкою", що належить пензлю Т.Г.Шевченка), народні картини, зокрема "Козак Мамай", полотна безіменних народних живописців і відомих майстрів - В.Штернберга,В.Маковського, А.Ждахи, М.Куриласа, М.Івасюка та ін. А ще в колекції - понад 800 рушників, килими, традиційне жіноче і чоловіче вбрання, взуття, вражаючі красою зразки порцеляни, речі й предмети розкопок черняхівської, трипільської культур, козацькі шаблі, старовинні музичні інструменти. І за кожним експонатом - ціла історія. Унікальність Гончарової колекції полягає не тільки в її обсязі, співмірному з надбаннями державних музеїв, не тільки в наявності деяких експонатів, аналогів яким немає в інших зібраннях народного мистецтва. Викликом офіційній ідеології була сама концепція його зібрання. Він акцентував автентичне, первинне, спонтанне в естетичній творчості українців, її релігійну й національну самобутність.
     У добу посилення репресій проти так званих дисидентів оселя І.М.Гончара з домашнім музеєм українських старожитностей була, власне, опозиційним клубом, де формувались особистості В.Стуса й І.Світличного, В.Чорновола, А.Горської та Є.Сверстюка, І.Дзюби й І.Драча, Л.Лук'яненка і М.Гориня, О.Тихого й Ю.Литвина. Його будинок у ті часи нагадував обложену фортецю незламного українського духу.
     "Соната про художника" - так називалась документальна кінострічка студії "Укркінохроніка" (режисер В.Шкурін), присвячена 55-річчю від дня народження І.М.Гончара. Тонка, мелодійна, сповнена різнобарв'я, а головне національного колориту, вона не сколихнула, а збентежила душу тогочасних ідеологів. І навіть після того, як вилучили голоси О.Довженка, М.Рильського, а голос І.Гончара здублювала російськомовна дикторка, навіть у такому оскопленому вигляді фільм не побачив екрану. Його заховали у фондах колишнього Держкіно, а український оригінал "загубили".
     Збираючи свою унікальну колекцію, Іван Макарович й думки не припускав, що вона виявиться непотрібною державі, у якій він жив і творив, яку захищав як мужній воїн. Музей його розростався, експонатам ставало вже тісно, деякі з них навіть руйнувалися. Лише близькі та друзі бачили, як глибоко краялося Гончарове серце: усі його звертання до можновладців не мали відгуку. Натомість митцеві навісили ярлик націоналіста. Його цькували й намагалися залякати, аби припинив свою сподвижницьку працю. Приходили до І.М.Гончара із вже заготовленою заявою-каяттям перед народом, підписавши яку, він мав би замовлення й ходив би у почестях.
     15 років ім'я Івана Гончара було під забороною. А він залишався несхитним і нескореним, сподіваючись, що прийде час оновлення й відродяться засипані дідівські криниці, постане правда із сплюндрованих козацьких могил. На щастя, за цей період І.Гончар устиг зробити стільки, скільки не зробив за всі попередні роки. І в цьому загадка феномена митця.
     Збагачуючи свою колекцію, Іван Макарович і сам збагачувався духовно, розширюючи обрії часу, стаючи, як про нього говорили, живою народною енциклопедією.
     Перша персональна виставка І.Гончара відбулась на 77-му році його життя. Явивши собою титанічний подвиг митця, у творчості якого простежується історія України від найдавніших часів до сьогодення, вона буквально сколихнула свідомість киян і гостей міста. Усе, представлене на ній, вражало, змушувало зупинитись і замислитись - і язичницькі "Ярило" та "Берегиня", і з легенд зіткана композиція "Київська Русь", і сповнені величі фізичної та духовної краси постаті народних ватажків - Богдана Хмельницького, Івана Гонти, Максима Залізняка, Северина Наливайка, Семена Палія, Івана Сірка, і портретна галерея діячів української культури - Г.Сковороди, І.Котляревського, С.Руданського, І.Нечуя-Левицькоґо, І.Франка, М.Заньковецької, Лесі Українки, М.Лисенка, А.Малишка, О.Гончара, Б.Гмирі, П.Майбороди та ін. Увагу відвідувачів привертали погруддя Леся Курбаса, П.Куліша, М.Драгоманова, портрети літературознавця і критика І.Дзюби, фольклориста Л.Ященка, етнографа Л.Орел - людей, чия діяльність у роки застою перебувала під постійним пильним оком чиновників.
     Багато прекрасних скульптурних Гончарових творів прописані у численних музеях або ж височіють пам'ятниками і монументами в містах і селах, як-от: перший в нашій країні пам'ятник молодому Т.Шевченку, споруджений в Яготині, пам'ятник Катерині Білокур у центрі Богданівки, Г.Сковороді - у Переяслав-Хмельницькому, М.Залізняку - у с.Ведмедівці поблизу Умані та ін.
     Зачаровують живописні твори митця з життя й побуту українського народу: "Народний типаж з Богуслава", "Парубок у вишиванці", "Бабуся з Великої Багачки", "Дівчина з Іванкова", "Гуцул у гуцульському вбранні" та ін. Це виразні характери і, відповідно, виразні типи одягу; і все те , виконане у народнопісенному ключі, - барвисте, яскраве. Художник не просто писав портрети. Він немовби вихоплював людей з життєвих колізій, майстерно передаючи їхній духовний стан: "Закохані", "Парубоцька рада на колодках", "Молодий і молода", "Сцена біля хати", "Люба розмова".
     Іван Гончар уклав серію альбомів "Україна та українці" (70-80-ті роки), де відтворив унікальний культурний мікрокосмос десятків і сотень сіл різних регіонів (місцеві краєвиди, старовинні фотографії мешканців у народних строях, звичаї, мистецькі й етнографічні пам'ятки). Кожна сторінка прикрашена характерним для даної території орнаментом. Гортаєш їх - і ніби читаєш живу історію свого народу в усім багатстві його духовного буття.
     Іван Макарович був одним з організаторів Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Музею народної архітектури та побуту в Києві.
     18 червня 1993 року видатний митець і охоронець національних святинь відійшов у вічність. Його похорон перетворився на маніфестацію народної любові й визнання. Труну, вкриту червоною козацькою китайкою, несли від Володимирського собору до пам'ятника славетному Гончаровому землякові Тарасу Шевченкові, відтак - на Байкове кладовище. Поховали Івана Макаровича поруч із його сподвижниками - В.Стусом, Ю.Литвином, О.Тихим, І.Світличним.
     Того ж, 1993-го, року за постановою Уряду України було засновано музей Івана Гончара. Для нього виділили приміщення колишньої канцелярії Київського генерал-губернатора - пам'ятку архітектури XVIII-XIX ст.
     Справу Івана Макаровина нині продовжують син Петро Гончар - директор уже державного Музею І.М.Гончара - та його дружина Ніна Матвієнко, які всіляко примножують це дивовижне етнографічно-мистецьке зібрання. За цей час музей перетворився, як і заповідав його фундатор, на своєрідний центр народної культури, де, як колись у хаті незабутнього Івана Макаровича, завжди велелюдно. Там влаштовуються виставки, проводяться конференції. Щороку в пам'ять Івана Гончара відбуваються читання, присвячені актуальним проблемам історії, теорії, перспективам розвитку народної художньої творчості, її взаємозв'язків з академічним мистецтвом. Тож діяльність музею вийшла далеко за межі типового "закладу збереження та експонування".
     2 грудня 1999 року вийшов президентський Указ про створення на основі Музею І.М.Гончара Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара". Окрім стандартних музейних підрозділів центр матиме лабораторію народної творчості, галерею народного мистецтва, академію традиційної культури, фольклорний театр-студію, спеціалізоване народознавче видавництво та книгозбірню, мистецький салон, аудіовізуальну студію, мистецько-реставраційні майстерні. Тож є надія, що постане в Україні новітній Храм Народної Культури, зароджений звитягою однієї людини.
     Життя великого гетьмана української культури є взірцем вірного служіння мистецтву.